Жорна – один з найдавніших і найпростіших видів млинарських механізмів на території України, пристрій для ручного механічного помелу зернових культур.

Початок використання примітивних жорнових каменів на наших землях сягає ранньослов’янської та давньоруської доби, а їх більш раннього аналога – зернотерок – ще часів неоліту. Значного поширення жорна набули в давньоруський час, коли вони стали основним млинарським знаряддям у домашньому господарстві. Найдавініша писемна згадка про жорновий помел є в літописі «Повість временних літ»: «Крупяще жито и своима руками измълъ». Відтоді жорна відігравали важливу роль у господарствах селян ще впродовж багатьох століть, аж до сер. ХХ ст.

Термін «жорна» походить від старослов’янського слова «жърнъве», що означає «важкий», «тяжкий». Механізм і справді мав солідну вагу (один камінь ручних жорен має діаметр 40-50 см, товщину – до 15 см і вагу кілька десятків кілограмів залежно від матеріалу). Ще більші розміри і вагу мали жорна для кінних, вітряних, водяних, парових млинів (діаметр 60–160 см, товщина 20–50 см, вага 100–500 кг).

різних регіонах України жорна часто мали свої місцеві назви: на Харківщині – «мельничка» або «млин», на Луганщині – «млинок», на Закарпатті  – «млинець» або «крупник», на Чернігівщині – «млинок», на Поліссі – «мучник», на Миколаївщині та Запоріжжі – «жорна».

Жорна складаються з двох плоских кругляків однакового розміру, покладених один на одного. Причому нижній камінь нерухомо закріплений в дерев’яному ящику або закопаний в землю, а верхній – обертається за допомогою ручки «погонича» за годинниковою стрілкою (тобто за рухом сонця). Зерно насипалося в отвір верхнього жорна й розтиралося між каменями. Робочі поверхні обох каменів часто покривалися рельєфним малюнком, завдяки чому поліпшувався процес помелу зерна.  Верхні жорнові камені зношувалися набагато частіше за нижні, хоча були масивніші й товстіші за них. Це пов’язано з тим, що саме вони безпосередньо здійснювали помел зерна, обертаючись при цьому із коловою швидкістю 9–18 м/с. У зв’язку з цим «верхняки» замінювали частіше.

В Україні ручні жорна поділялися на два типи: відкриті й закриті. До першого належали пристрої, камені яких були частково або повністю відкритими, і борошно висипалося прямо додолу безпосередньо на розіслане рядно. У закритих жорнах камені вставлялися у футляр («обичайка», «кожух»). Цей тип жорен вважався більш досконалим, оскільки футляр запобігав розкиданню продукту.

Для виготовлення жорен на території України використовували гірські породи місцевого походження: пісковик, вапняк, граніт, пірофілітовий сланець, кремінь, туф. Головне, щоб матеріал був достатньо твердим і міцним.  На території Середньої Наддніпрянщини найбільш вживаним матеріалом, придатним для виробництва жорен, були сірі граніти й пісковики. Жорна з граніту були довговічними, служили до 60-ти років і при цьому майже не зношувалися, лише полірувалися в процесі роботи, тому їх потрібно було часто насікати. Жорна навіть з найбільш міцного пісковику зношувалися досить швидко – за 2–4 роки інтенсивної роботи. В народі з цього приводу казали: «на гарний камінчик, що не поклади – змеле, а поганий – сам змелеться». Та це не надто впливало на їх популярність серед населення, бо вони були дешеві, а відтак і доступні. Він, навіть, отримав назву «жорновий камінь». Найкращим матеріалом для жорен в Україні вважався кремінь. Жорна з нього служили 150 років і більше, без жодного насікання. Через незначні поклади цього матеріалу (переважно Кременецькі гори, сучасні Тернопільська і Рівненська обл.), їх доставляли з Європи (Франція) і коштували вони дуже дорого.

Один із найбільших та найдавніших осередків видобутку пісковику в Україні – Дніпровське узбережжя в межах Переяславщини та Канівщини (трахтемирівське родовище). Значні поклади пісковику, придатного для виробництва жорен, були в селах Монастирок, Зарубинці, Григорівка, Піщаники, Трахтемирів. Енциклопедичний словник  Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона називає  верхні жорнові камені з трахтемирівського  пісковику кращими на території Російської імперії. В районах, де бракувало каменю, для виробництва жорен використовували деревину твердих порід (дуб, осика).

Робота на жорнах була тяжкою й нудною: «Коло жорен піт втирають, коло млина пісні співають», «Ступа і жорна – доля чорна». Розмелювання зерна було суто жіночою справою, як і вся робота, пов’язана з випіканням хліба. До роботи на жорнах часто залучалися також діти. У весільних піснях дівчина часто просить батьків віддати її заміж у родину «де є млин, а не жорна».

Спрацьовані жорна використовували як вторинну сировину: при будівництві житлових і культових споруд (в якості сходинок, опірних каменів, фундаменту, елементів декору), вимощуванні доріг і тротуарів, позначальних знаків, як сировину для виробництва точильних брусків та шліфувальних кругів, в якості надгробка (здебільшого на могилах мельників) або основи для кам’яних хрестів, єврейських мацейв, щоб вони не просідали.

З великою впевненістю можна вважати жорна вічним знаряддям борошномельного виробництва. Винайдені тисячі років тому, вони продовжують своє існування, навіть, попри свою так звану примітивність. Вони часто ставали в нагоді в періоди лихоліть і соціальних потрясінь. В часи голодоморів ХХ ст. жорна врятували від смерті багатьох українців.

Дієтологи рекомендують включати овес в раціон при різних захворюваннях і в цілях схуднення. І особливу увагу радять звернути на голозерний овес. У ньому в два рази більше білків, ніж у плівчастих сортів, а близько 11% від загальної маси займає очищає організм від токсинів клітковина.

Голозерний овес має мінімум протипоказань, зміцнює імунітет, скорочує період відновлення після фізичних і розумових навантажень, а також перенесених захворювань.

Що таке голозерний овес

Вівсяні пластівці і борошно можна знайти на полицях практично кожного магазину. Але не всім знайома цінний різновид цього злаку – голозерний овес.

Історія появи

Культуру почали вирощувати у другому тисячолітті нашої ери у Монголії та Китаї. Поступово вона поширилася по всій планеті. Спочатку ріс овес як бур’ян на засіяних полбой полях, але землевласники швидко зрозуміли, що рослина корисно, і почали спеціально культивувати його на дільницях.

У Радянський союз злак був завезений з Тибету на замовлення влади. Голозерний сорт був призначений для партійної еліти, раціон якої складався виключно з екологічно чистих продуктів з високою поживною цінністю.

Опис і характеристика рослини

Голозерний (або голонасінний) овес – різновид злаку, зерна якого не покриті пленчатой оболонкою. Цей продукт популярний серед прихильників здорового харчування. За змістом корисних речовин він поступається лише зеленої гречки.

Переваги

Не мають твердої оболонки злаки – це ідеальна сировина для пророщування. Крім того, при виробництві крупи голозерний овес проходить мінімальну обробку. Необхідність прибирати лушпиння відсутня, тому зерна залишаються цілими і не втрачають поживні речовини.

Хімічний склад, мікроелементи, калорійність

Голозерний овес відрізняється збалансованим складом. У ньому містяться важливі амінокислоти, вітамін E, відомий своїм антиоксидантним дією. Також до складу зерна входить каротин, вітаміни групи B, вітамін К та інші.

Злаки багаті селеном, залізом, сіркою, фтором, йодом, марганцем, хромом, нікелем і цинком.

Довідка! При проростанні такого зерна вміст вітаміну C в 100 г збільшується з 0,88 мг до 13,82 мг, а кількість антиоксидантів змінюється з 34 мг на 334 мг.

Корисні та цілющі властивості голозерного вівса

Користь продуктів з вівса складно переоцінити. Регулярне вживання цього злаку – важливий внесок у власне здоров’я.

Як впливає на організм

• підтримує організм у тонусі;
• підвищує імунітет і витривалість;
• стимулює активність когнітивних процесів;
• нормалізує кишкову мікрофлору;
• прискорює метаболізм;
• попереджає карієс;
• підвищує еластичність шкіри;
• налагоджує роботу сечостатевої системи;
• покращує стан пацієнтів, що проходять курс променевої та хіміотерапії;
• допомагає в лікуванні аденоми, мастопатії та інших захворювань;
• стимулює роботу кишечника;
• очищає організм від токсинів;
• зміцнює кістки, знижує ризик розвитку остеопорозу;
• знижує рівень холестерину і цукру в крові;

• нормалізує гормональний фон.

  Особливе значення має введення пророщеного голозерного вівса в раціон дітей. Таке харчування забезпечує енергією активно розвивається організм, дозволяє довше відчувати ситість і легше справлятися з інтелектуальними завданнями.

  Злаки приносять користь і літнім людям. Вони легко перетравлюються і не створюють навантаження на організм, даючи при цьому сили і енергію. А спортсмени, які регулярно вживають голозерний овес, відзначають, що їх витривалість зростає, а тренування проходять ефективніше.